Кажуть:
нереалізовані бажання перетворюються в мрії, але деякі з них виростають в
важливі події нашого життя. 20 квітня 2012 року, ми з однодумцями,
тренерами-колегами зійшли вранці з вагону потягу, який прибув до Львова з
Києва. місто зустріло нас похмурою погодою з періодичним дощем. Перейшовши
привокзальну площу, сіли в зручне комфортне авто одного з наших друзів, який
зустрів нас і рушили містами і селами карпатського регіону: Бурштин, Івано-Франківськ,
Коломия, Косів. Особливі спогади лишилися від Бурштинської ТЕЦ. Її височенні
засмажені труби, з яких виходив темний густий дим, сірі одноманітні цехи, гори
кам’яного вугілля і безмежне водосховище з широкими довгими рукавами, вода яких
використовується для охолодження заводських потужностей. Зупинялися поснідати
на околиці лісу у спорудженій для туристів добрими людьми дерев’яній альтанці.
Після сніданку ми ще довго милувалися пейзажем тендітних квітів з білосніжними
пелюстками, що вкрили своєю красою всю зореосяжну частину лісу. переїхали міст
через р. Черемош, що сполучає Івано-Франківську і Чернівецьку області і рушили
до перевалу Німчин, де заздалегідь нашим організатором В’ячеславом були
заброньовані два номери в готелі з дерев’яного зрубу. оскільки готель
розміщений на горі, з балкону наших номерів було видно ущелину з сусідніми гірськими масивами,
вкритими лісом і долину, де розмістилися хатинки невеликих поселень і сіл, а
також повноводна гірська річка Черемош.
На
другу годину дня був запланований перший сплав по Черемошу, тому ми поспішили
пообідати в ресторані, що розміщувався поряд з готелем. Обідали смачно, але без
казусу не обійшлося. офіціант, який, до речі зустрів нас не дуже чемно,
пригостив не свіжим, поцвівши хлібом і на наше зауваження відповів, що
«...тільки-но вчора купили». Звичайно, такі дрібниці не могли засмутити наш
настрій, так як пролунав довгоочікуваний дзвінок нашого провідника Дмитра, який
но сказав: «Хлопці, за п’ять хвилин будемо у вас, не баріться!».
Ми
- швидко в готель за рюкзаки, змінне взуття і одяг. Підходимо до негабаритного
«бусика». Нас зустрічає широкою яскравою посмішкою Дмитро з залізяччям в вусі.
Сіли. Їдемо на місце сплаву не по серпантину, як ми їхали в готель, а більш
швидкою дорогою, крутішою і вузькою. Пильно дивимось вниз на дорогу,
подивляємось на водія, щороку намагаючись впевнитись в його професіоналізмі.
З’їхали добре і повернули поряд з Черемошем вверх проти течії. Проїхали
декілька сіл, на околиці одного з них зупинились і почали підготовку спорядження.
Накачали повітрям рафт – шестимісний гумовий човен, одягли захисний одяг, спас
альні жилети. Дмитро провів короткий інструктаж і ми сіли в рафт, запрацювали
весла. Оскільки в мене це був перший досвід, було страшнувато, але спортивний
вишкіл не дозволив показати друзям ніяких знаків невпевненості. Погрібши з
півгодини, я адаптувався, а після першого високого порогу, був готовий
штурмувати й всі інші перешкоди. Хоча вода була висока, широке русло річки не
створювало значних водоворотів та водоспадів. Ми розмовляли. Дмитро розповідав
різні історії з своєї роботи провідника. Дізнався я, що він має старий авто
ГАЗ-69 (військовий радянський джип). Ми довго говорили з ним, так як я маю таке
ж авто: як краще відновити салон, зовнішній вигляд, двигун.
За
розмовами підійшли до головної перешкоди сьогоднішнього дня. Попереду я побачив
різкий зріз гірської породи, висотою метрів з сто, над якою висіло коріння
дерев, що росли поверх, низ зрізу під гострим кутом від нас заходив в води
Черемошу. В якусь мить сонце зайшло за
гору і легкий сутінок додав цьому місцю містичного запаху. Підійшовши майже до
самого зрізу гори я подивився вверх. Верхні пласти породи закривали небо над
нами і я відчув легку прохолоду пуд надійно закріпленим захисним шоломом.
Водний потік різко повертав вправо, звужуючи русло річки в цьому місці майже
вдвічі. Пройшовши ще з двадцять метрів, ми побачили ряд порогів, два з яких
значно виділялися серед інших. Дмитро дає команду: «Розганяй човен!». Я сиджу
на правому задньому борту рафту, працюю веслом, що є сили. Перший з двох
великих порогів пройшли з легкими «втратами» - один з членів команди впав в
середину човна (оскільки ноги закріплені в лямки, випасти в воду дуже складно),
але піднявся і швидко зайняв своє робоче місце. Складність цього відрізку шляху
полягала в тому, що за першим порогом зразу йшов інший, не менш потужний. Тому
завдання було і втриматися і скерувати човен вузькою стежкою між високими
валунами, що виглядали з води. Човен різко повернуло поперек течії і вже троє
членів команди, в тому числі і я, впали на дно. Швидко піднявшись і сівши на
місце, я погріб так, що на деякий час забув, що в мене в руках: весло, молот,
кирка чи лом? Пройшовши цей поріг, ми примкнули до берега, підняли човен на
руки і понесли його метрів з стоп’ятдесят вверх, щоб ще раз пройти дану
перешкоду. Цього разу я сів на ніс рафту і всі ми впевнено пройшли пороги
вдруге. далі значних перешкод на шляху не було, ми через деякий час вийшли на
берег випити кави, чаю. Перепочили 15 хвилин і погребли далі вниз. Пропливали
поселення, місцеві діти з цікавістю дивилися на нас. А коли долали вищезгадані
пороги, якісь люди навіть знімали нас на відео.
У
вказаному Дмитром місці, примкнули до берега, винесли рафт, демонтували його,
переодяглися і поїхали на перевал Німчин до нашого житла, але вже не
навпростець, а по серпантину. Погодили з провідниками план дій на завтра й
пішли до ресторану. Хлопчина-офіціант цього разу був набагато люб’язніший і нас
чекала свіжоспечена форель. Вечеряли за столом під відкритим небом, на якому
зійшли перші ясні зірки і завжди потайний, широкий місяць. Ділилися враженнями,
різними спогадами. З побажаннями світлих снів пішли «на добраніч».
Наступного
дня,21 квітня 2012 року, я прокинувся о 8 годині, вийшов на двір і зайнявши
зручне місце на схилі, зробив ранкову гімнастику, яка додала мені бадьорості та
легкості. Поряд зі мною простягалася огороджена територія під горою, на якій
паслися багато кроликів білого і чорного кольору.
Поснідали
в номері бутербродами та запашним чаєм. Сіли в своє авто і вирушили до
Верховини – жвавого карпатського міста з великим базаром, потужним
лісопереробним заводом, привітним населенням. Приїхали за вказаною адресою, де
на нас чекав Дмитро. Господиня цієї оселі погодила з нами меню на обід і ми, пересівши в «бус» Дмитра, поїхали вверх
по течії Чорного Черемоша до місця сплаву. Дорога проходила мальовничими,
зупиненими в часі і просторі, місцями. Їхали по ущелині, з обох сторін тяглися
гірські хребти, часто закриваючи сонячні промені, і старі біленькі й нові сучасні
будиночки в один-два ряди, поза якими шуміли води гірської річки. В одному
місці гора відійшла в сторону й, вдивляючись в далечінь, ми побачили білі,
засніжені, в легкому тумані, шапки вершин Чорногорського хребта з найвищою
точкою гори Говерла. Прийшлось зупинитись на деякий час, цього вимагав від
побаченого внутрішній стан наших душ. Коли ми, часом, вдивляємось в вічність,
«хто ти?» - вже не має особливого значення, ясність і спокій наповнюють нас.
По дорозі проїзджали авто з
туристами-рафтерами і спорядженням. Ми зустріли однодумців з Тернополя, Києва,
Дніпропетровська, Білорусі. Останні приїхали цілим табором на кожному човні
майорів національний прапор республіки.
Прибувши на місце сплаву, ретельно
перевірили одяг, спорядження й відпливли від берега. Вода була високою,
наявність порогів та безлічі масивних валунів зробили подорож по-справжньому
екстремальною. Не дивлячись на значно складніший маршрут, я дивився вперед
впевнено і з натхненням, вчорашній урок мені сподобався. Такого рівня пороги,
які ми здолали напередодні, сьогодні було біля восьми. А деякі виявилися ще
потужнішими. Впевнено пройшовши самий складний відрізок (біля однієї
години),примкнули до берега, де на нас чекав водій з чаєм та кавою. Спорядивши
рафт в авто, ми знову поїхали вверх по течії до місця старту, щоб ще раз
випробувати свої переживання.
Пливли по Чорному Черемошу аж до Верховини.
В далині показалася постать літньої жінки, яка махала нам рукою – це була
господиня нашого обіднього столу. Вийшли на берег, де охайно була побудована
альтанка, за столом якої на нас вже чекали перші та другі страви, місцевий
національний продукт «бануш», узвар, салати. Ну що Вам сказати, попробуйте
самі. З-за столу ми піднялися приємно стомлені, спокійні, тихо задоволені.
Подякувавши людям, які створили для нас свято
активного відпочинку, ми на своєму авто поїхали в сторону Німчина. Села за
склом авто швидко змінювалися, ми віддалялися від Чорногорського хребта з
сніжними вершинами. Аж ось на перевалі (назву забув, висота більше 800 м), ми
побачили поодинокі галявини снігу на схилах, до яких не довго було йти. Мій
колега-тренер В’ячеслав кричить: «Зупинись! Більше можливості такої не буде!».
Відкриває двері і йде в напрямку самої вищої точки на перевалі. Я йду теж. Всі
інші також. Проходячи полониною, зустрічаємо поодинокі хатинки з хлівами для
корів. Стоять будиночки прямо на схилах, які вище, які нижче, біля ялинових
лісків і посеред полонини. За тридцять хвилин ми були там, куди дивились деякий час назад з вікна авто.
Знову перед нами у всій красі постав Чорногорський хребет, сніжна Говерла.
Неприємно вразило одне: куди не глянь, а в багатьох місцях йде «планова
санітарна вирубка» лісу, переважно смереки, буку, ялини. І в цьому місці, куди
ми піднялися, зайшовши в середину лісу на 10-15 метрів, видно цілі просіки
оголеної, спаплюженої людиною природи.
Серпантином, який веде до нашого готелю,
піднімалися вже ввечері. Сіріло. Вирішили вечерю влаштувати в номері. Тут же
знайшлося декілька пасочок здобного хлібу. Пили чай, каву, розмовляли,
продумували маршрут на завтра. З цими думками й заснули. Спали спокійно, глибоко. Нічого не снилось.
Вранці, о 8 годині, я вже зробив свої рухи
на ранковій гімнастиці, зарядився свіжим повітрям, сонячними променями, краєвидом.
Лишилось поновити енергетичні запаси з чаєм та бутербродами і вирушати у нашу
заключну подорож до урочища «Протяте каміння», де ми збиралися, використовуючи
спеціальне альпіністське обладнання, спуститися з скелі.
Було сонячно, дорога йшла по схилах хребта
Нижче від дороги стояли поодинокі будиночки, деякі – без ознак проживання.
В’ячеслав один знав дорогу до скель й впевнено вів нас в майбутнє. Згодом
з’явилася зору перша гряда «Протятого каміння» й, по вузькій стежці, ми рушили
далі, опинившись серед велетнів гірської породи, обтесаних і відшліфованих
вітрами і опадами. Серед таких гігантів відчуваєш себе крихітною живою істотою,
намагаючись доторкнутися до потаємних творінь Природи, в єдності з якими
відходять в нікуди всі людські бажання. На місці спуску було видно безліч
слідів попередніх туристів, хтось навіть лишив, як виявилося для нас, з кілограм картоплі. Через деякий
час спорядження було налаштовано і ми, по черзі, здійснили по два-три спуски.
Після чого, в заздалегідь розведене кострище кинули залишену нам картоплю. Якою
вона виявилася смачною! Руки та лице кожного з нас були в сажі та попелу, це
додавало дійству особливу ритуальність та символічну офіційність. З хліба
робили грінки, запивали кавою. В готель
поверталися швидко, так як мали мету раніше виїхати додому. Рюкзаки
готові, речі зложені, вирушаємо серпантином вниз. Позаду вже Німчин, Косів.
По дорозі заїхали до Кам’янець-Подільського,
було людно, на території фортеці відбувався
«фест» - відкриття туристичного сезону. Виступали українські гурти
«Друга ріка», «Вова зі Львова» і ще хтось звідкись, вже не пам’ятаю. На виїзді
з міста зупинились повечеряти. Всього було багато і смачно.
Дорога тягнулась довго з настанням ночі.
Вирішили об’їхати Житомирську трасу (там йде ремонт) іншим маршрутом. Навігатор
нас повів малознайомими місцями, безлюдними дорогами. Ситуація ускладнювалася
тим, що виїхали ми на «брущатку» і довго-довго
їхали на невеликій швидкості.
Степ змінює поле, поле змінює невеликі безлюдні села, села переходять в
старі, ще з радянських часів, промислові, давно зупинені, об’єкти. І все це
вночі. Апогеєм нашого напруженого стану стали вирослі перед нами в світлі фар
масивні стовпи як в’їзд до якоїсь культової споруди, за якими йшов густий ліс.
Хтось з нас чомусь сказав,що це в’їзд в
давно занедбаний і покинутий людьми і часом, лікувально-оздоровчий заклад –
санаторій. Пройшло хвилин з двадцять, а ми все розповідали один одному уявні
образи та історії, які могли з нами трапитись, якби ми все ж заїхали до того
санаторію. Все це відбувалося з нами, якщо не помиляюся, в районі містечка
Сквира. Добре, що згодом виїхали на Одеську трасу і рушили освітленою дорогою
до Києва. В чотири години ранку я зайшов до квартири. Хочеться спати. На
добраніч.
Дорогі мої, добавиться фото, наберіться терпіння.
